”Ћ№“”–ј ¬≤ƒ–ќƒ∆≈ЌЌя
* ≤сторичн≥ передумови становленн¤ культури ¬≥дродженн¤
* √уман≥зм ¤к ≥деолог≥¤ ¬≥дродженн¤
≤сторичн≥ передумови становленн¤ культури ¬≥дродженн¤.
–енесанс у «ах≥дн≥й ™вроп≥ (в≥д франц. Renaissance - ¬≥дродженн¤) охоплЇ пер≥од в≥д останньоњ третини XIII ст. до к≥нц¤ XVI ст., а в јнгл≥њ в≥н тривав ще й на початку XVII ст. «а досить короткий, пор≥вн¤но з середньов≥чч¤м, час закладено п≥двалини нового етапу в ≥стор≥њ св≥товоњ культури, серед ¤ких - реал≥стична й гуман≥стична художн¤ творч≥сть, секул¤рне св≥тобаченн¤, у¤вленн¤ про свободу ≥ г≥дн≥сть людськоњ особистост≥. Ќайповн≥ше й найпосл≥довн≥ше еволюц≥¤ ¬≥дродженн¤ проходила в ≤тал≥њ, де ч≥тко вир≥зн¤ютьс¤ чотири њњ етапи: так званий ѕроторенесанс останн¤ третина XIII - початок XIV ст., пер≥од, п≥д чаг ¤кого з'¤вилис¤ перш≥ ознаки ¤к≥сних зм≥н у культурному процес≥) ≥а власне ¬≥дродженн¤, в ¤кому розр≥зн¤ють раннЇ початок XIV - 90-т≥ роки XV ст.). ¬исоке (90-т≥ роки XV - початок XVI ст.) ≥ п≥знЇ ¬≥дродженн¤ (40-в≥ роки XVI - початок XVII ст.).
‘≥лософська думка ¬≥дродженн¤ створюЇ нову, пантењстичну в засадах картину св≥ту. ¬ н≥й немаЇ м≥сц¤ дл¤ ≥дей божественного твор≥нн¤, Ѕога ототожнено з природою, природу й людину обожнено. ¬насл≥док рев≥з≥њ ф≥лософського зм≥сту цих пон¤ть бог
ф≥лософ≥њ ¬≥дродженн¤ втрачаЇ де¤к≥ риси, що ними його традиц≥йно над≥л¤ли ортодоксальна рел≥г≥¤, схоластичне богосл≥в'¤, ≥ набуваЇ нових. ¬≥н втрачаЇ свободу, в≥н не творить св≥т "≥з н≥чого", а стаЇ в≥чним його супутником, зливаЇтьс¤ з законом природноњ необх≥дност≥. ј природа набуваЇ рис божественних, тобто з твор≥нн¤м Ѕожого перетворюЇтьс¤ на першооснову речей, ¤к≥й притаманн≥ вс≥ необх≥дн≥ дл¤ творенн¤ сили.
яскравою рисою ф≥лософ≥њ ¬≥дродженн¤ був антропоцентризм. Ћюдина традиц≥йно була важливим об'Їктом ф≥лософського анал≥зу й неодноразово в ≥стор≥њ ф≥лософ≥њ ставала центральною ланкою в систем≥ зв'¤зк≥в ун≥версуму. «г≥дно з августин≥вським трактуванн¤м ц≥Їњ проблеми, що панувало впродовж усього середньов≥чч¤, попри те, що св≥т ≥снуЇ дл¤ людини й вона стоњть на найвищому щабл≥ в ≥Їрарх≥њ ≥стот, що њх створив Ѕог, людина не Ї самодостатньою, а маЇ значенн¤ т≥льки у своЇму ставленн≥ до Ѕога, у пон¤тт≥ гр≥ха та в≥чного спас≥нн¤, ¤кого неможливо дос¤гти, спираючись т≥льки на власн≥ сили. ласичн≥ ≥деали людини середньов≥чч¤ - аскета-ченц¤ чи рицар¤-воњна - заступаЇ новий ≥деал ¤скравоњ, сильноњ особистост≥, що, прагнучи дос¤гти щаст¤ на земл≥, розвиваЇ й утверджуЇ творч≥ зд≥бност≥ своЇњ активноњ натури.
Ѕагато хто з д≥¤ч≥в ¬≥дродженн¤ бачить умовою формуванн¤ нового типу культури ц≥лковитий розрив з культурою середньов≥чч¤. ƒос¤гненн¤ середньов≥чних наук ≥ культури зазнають часто несправедливоњ критики в творах ф≥лолог≥в та ≥сторик≥в, ф≥лософ≥в ≥ природознавц≥в. ѕетро –амус, критик схоластики й реформатор лог≥ки, впевнено стверджував, що "прот¤гом одного стор≥чч¤ ми побачили б≥льш≥ усп≥хи в науц≥, н≥ж наш≥ предки за вс≥ попередн≥ чотирнадц¤ть в≥к≥в". Ќе уникла критики й класична старовина. ≤сторик Ћеон Ћеруа писав про своЇ XV ст.:
"Ќ≥коли в минулому не було стор≥чч¤, коли б культура й в≥льн≥ мистецтва дос¤гли такоњ досконалост≥, ¤к тепер. «а останн≥ сто рок≥в не т≥льки стали очевидними реч≥, перед тим схован≥ у п≥тьм≥ неуцтва, але й в≥дкрито нев≥дом≥ древн≥м нов≥ мор¤, нов≥ земл≥, нов≥ типи людей, закон≥в, звичањв, нов≥ трави, дерева, м≥нерали, зроблено нов≥ винаходи: книгодрукуванн¤, артилер≥¤, компас..." ƒж≥роламо ардано, натурф≥лософ, математик, л≥кар, ¤кий народивс¤ на меж≥ XV та XVI ст., так оц≥нив винах≥д книгодрукуванн¤: "—творене руками людей, придумане њхн≥м ген≥Їм, воно змагаЇтьс¤ з божественними чудесами, адже чого ще не достаЇ нам, кр≥м оволод≥нн¤ небом?" ќволод≥нн¤ небом почалос¤ з прац≥ польського астронома ћ≥кола¤ оперника (1473-1543) "ѕро обертанн¤ небесних сфер" (1543), де в≥н обірунтовував гел≥оцентричну систему св≥ту. оперник по¤снив видим≥ рухи небесних св≥тил обертанн¤м «емл≥ навколо ос≥ й обертанн¤м планет (≥ «емл≥ в тому числ≥) навколо —онц¤. √ел≥оцентрична система св≥ту стала основою космолог≥чних теор≥й ƒжордано Ѕруно, вона п≥дтверджувалась астроном≥чними в≥дкритт¤ми √ал≥лео √ал≥ле¤, але п≥дважувала оф≥ц≥йну церковну доктрину, осв¤чену авторитетом јр≥стотел¤. “ому в≥д 1616 до 1828 р. вченн¤ оперника було заборонене католицькою церквою (згадаймо судовий процес √ал≥ле¤ в 1633 р.).
“ри винаходи визначили обличч¤ новоњ епохи: друкарський верстат, компас ≥ артилер≥¤. –езультатами њх застосуванн¤ були поширенн¤ й примноженн¤ знань, велик≥ географ≥чн≥ в≥дкритт¤, р≥ст нац≥ональних монарх≥й, що за п≥втора стор≥чч¤ перетворили Ївропейський св≥т,
√либок≥ зм≥ни в зм≥ст≥ й у формах духовноњ д≥¤льност≥, зб≥льшенн¤ обс¤гу знань викликали велику сусп≥льну потребу в книз≥, й вона була задоволена, коли √утенберг винайшов друкарський верстат. ѕрот¤гом XV ст. друкувалис¤ твори отц≥в церкви, середньов≥чних схоласт≥в, науков≥, л≥тературн≥, ф≥лософськ≥ досл≥дженн¤ сх≥дних (Їврейських та арабських) автор≥в, що вже ув≥йшли до зах≥дноЇвропейськоњ культури, переклади доробку грецьких ≥ римських учених, л≥тературн≥ твори сучасник≥в.
нигодрукуванн¤ дозвол¤ло людин≥ далеко повн≥ше п≥знати ќйкумену XIV - XV ст. јле њњ меж≥ стр≥мко розсувалис¤, обжитий св≥т невп≥знанне зм≥нювавс¤ за житт¤ нав≥ть одно покол≥нн¤. ¬елик≥ географ≥чн≥ в≥дкритт¤ (јмерики X. олумбом у 1492 р., шл¤ху з ™вропи в ≤тал≥ю ¬аско да √амою в 1497-1499 рр., океану м≥ж јмерикоою та јз≥Їю, а також п≥дтвердженн¤ г≥потези про кул¤сту форму «емл≥, що його п≥д час першого кругосв≥тнього плаванн¤ зробив ‘ернан ћагеллан у 1519-1522 рр.) ущент зруйнували стару систему географ≥чних, космограф≥чних, етичних ≥ нав≥ть теолог≥чних у¤влень, обмежену традиц≥Їю античноњ та середньов≥чноњ науки. ÷е був час, коли спростовувалис¤ засаднич≥ твердженн¤ авторитет≥в, перегл¤далис¤ попередн≥ у¤вленн¤ про св≥т. "” наш час стало очевидним, ¤к мало знали древн≥ про будову св≥ту",- писав ƒжованн≥ Ѕатт≥ста –амуз≥о, видавець багатотомного опису знаменитих мандр≥вок. ¬≥н пор≥внював великих учених класичноњ давнини з малол≥тн≥ми д≥тьми й закликав "розс≥¤ти п≥тьму њхн≥х численних вигадок про будову земноњ кул≥". Ќов≥ дан≥ ставали одразу в≥домими в ун≥верситетських аудитор≥¤х ≥ змушували робити нов≥ висновки. Ќов≥ в≥дкритт¤ в р≥зних галуз¤х практики стимулювали формуванн¤ новоњ за предметом ≥, головне, за методом науки. „исленн≥ "—умми" та "≈тимолог≥њ" вже не могли правити за тверде оперт¤ у засвоЇнн≥ нових факт≥в. “аким оперт¤м стаЇ досв≥д ≥ отриман≥ завд¤ки власн≥й прац≥ знанн¤ . ≤нтерес ≥ дов≥ра до спостережень, досв≥ду, практики простих рем≥сник≥в, мореход≥в, рудознавц≥в ≥ народних л≥кар≥в-знахар≥в сгфи¤ли виникненню експериментального природознавства й по¤в≥ ц≥лоњ низки великих наукових в≥дкритт≥в XVI ст., що започаткували ≥стор≥ю багатьох сучасних наук.
«начн≥ зм≥ни в≥дбувались у сфер≥ пол≥тики: що поступово вив≥льн¤лас¤ в≥д рел≥г≥йних догм ≥ феодальних традиц≥й. јртилер≥¤, що руйнувала ст≥ни колись неприступних рицарських замк≥в, разом з тим клала край феодальному роздробленню. Ќа уламках феодальних устоњв розвивалис¤ нац≥ональн≥ монарх≥њ, м≥цн≥ позиц≥њ завойовував абсолютизм, обгрунтуванн¤ ¤кого стало нагальною потребою XVI стор≥чч¤. Ќайкраще ≥деал сильноњ державноњ влади, що вт≥лювала волю пан≥вного класу, розкрито в книз≥ Ќ≥кколо ћак≥авелл≥ "√осудар" (1513, надрукована 1532). ¬она знайомила читача з потаЇмним боком пол≥тичних реал≥й, звод¤чи владу з високого п'Їдесталу, розкриваючи пол≥тичну кухню, часто-густо брудну, що викликало осуд з боку церкви ≥ водночас зробило книгу таЇмною чи ¤вною б≥бл≥Їю Ївропейських монарх≥в. « ц≥Їњ невеличкоњ за обс¤гом книжечки почалас¤ ≥стор≥¤ сучасноњ пол≥тичноњ науки.
Ќарешт≥, гуман≥стична ≥деолог≥¤ поклала край духовн≥й монопол≥њ католицькоњ церкви в «ах≥дн≥й ™вроп≥. ультура "¬≥дродженн¤ живила ≥дењ реформатор≥в, котр≥ в≥дкидали пишне богослуж≥нн¤, шануванн¤ ≥кон, культ св¤тих, церковну ≥Їрарх≥ю та св≥тську владу римських понтиф≥к≥в. —аме Їрес≥, що виникали на ≥тал≥йському грунт≥, поставили на пор¤док денний реал≥зац≥ю програми "загальноњ рел≥г≥њ", тобто христи¤нства без обр¤д≥в ≥ тањнств, покликаного Їднати народи в братню с≥м'ю. ѕередов≥ мислител≥ X”I стор≥чч¤ першими в Ївропейськ≥й ≥стор≥њ обстоювали^ право на Їресь, вважали в≥ротерпим≥сть обов'¤зковою умовою нормального людського сп≥лкуванн¤.
«ачатки кап≥тал≥стичного виробництва виникають в окремих м≥стах —ередземномор'¤ вже в XIV ≥ XV ст. ” ‘лоренц≥њ в XIV стор≥чч≥ починаЇ функц≥онувати перша мануфактура (в≥д лат. тапиз - рука ≥ њасй≥га - обробленн¤) ≥з застосуванн¤м найманоњ прац≥. ћануфактури швидко вит≥снили залишки середньов≥чного рем≥сничого виробництва. Ѕоротьба м≥ських верств рем≥сник≥в ≥ торг≥вц≥в л≥кв≥дувала або великою м≥рою послабила владу феодального двор¤нства. ¬иникають незалежн≥ м≥ськ≥ республ≥ки, в ¤ких формувалис¤ нов≥ соц≥альн≥ в≥дносини, сповнен≥ нових класових суперечностей. ”же в XIV стор≥чч≥ в ≤тал≥њ сталос¤ к≥лька потужних виступ≥в найманих роб≥тник≥в (найв≥дом≥ший - повстанн¤ флорент≥йських чомп≥ 1378 р.). XVI ст. - епоха перв≥сного нагромадженн¤ кап≥талу - вм≥стило ≥ —ел¤нську в≥йну в Ќ≥меччин≥, що була першою невдалою спробою буржуазноњ революц≥њ, ≥ переможну буржуазну революц≥ю в Ќ≥дерландах. –азом ≥з буржуаз≥Їю на ≥сторичну арену виходить ≥ пролетар≥ат, ≥ його перш≥ виступи прискорюють по¤ву ≥дењ справедливого безкласового сусп≥льства - утоп≥чного комун≥зму. ѕершою спробою вт≥лити њњ на практиц≥ була комуна анабаптист≥в м≥ста ћюнстера (¬естфал≥¤) на чол≥ з яном ћат≥сом та ≤оанном Ћейденським. ѕ≥д час 14-м≥с¤чноњ облоги м≥ста в 1534-1535 рр. в≥йськами феодал≥в мюнстерська комуна конф≥скувала в ≥нтересах м≥ськоњ б≥дноти церковно-монастирське майно, скасувала борги, грошовий об≥г, запровадила зр≥внювальний розпод≥л предмет≥в ужитку.
ѕроте винаходи епохи ¬≥дродженн¤ д≥ставали й протилежну оц≥нку. нигодрукуванн¤ не залишилос¤ поза увагою католицькоѓ церкви. ≤ндекси заборонених книг, що њх видавали церковн≥ й св≥тськ≥ власт≥ в перш≥й половин≥ XVI ст., аби зберегти духовну монопол≥ю католицькоњ церкви, скидаютьс¤ на мартиролог Ївропейськоњ культури багатьох в≥к≥в. Ѕачимо в них трактати засновника середньов≥чного рац≥онал≥зму ѕ'Їра јбел¤ра, "«ахисника миру" ћарсил≥¤ ѕадуанського, "ћонарх≥ю" ƒанте јл≥г'Їр≥, майже вс≥ твори Ћоренцо ¬алли, нав≥ть "≤стор≥ю Ѕазельського собору" папи ѕ≥¤ II (в миру ≈не¤-—ильв≥¤ ѕ≥кколом≥н≥, що мав необачн≥сть належати до пле¤ди мислител≥в-гуман≥ст≥в). ѕотерп≥в ≥ трактат "ѕро католицьку згоду" ф≥лософа-кардинала ћиколи узанського. Ѕули заборонен≥ книги ≈разма –оттердамського - найпопул¤рн≥шого в XVI ст. автора. Ѕогослови з онгрегац≥њ папського ≤ндексу, що його затвердив 1559 року “ридентський собор, не забули "ƒекамерон" ƒжованн≥ Ѕоккаччо, сонети ѕетрарки, "Ќовел≥но" ћазуччо, вс≥ твори ѕ'Їтро јрет≥но уа багатьох њхн≥х видатних сучасник≥в.
«апалали вогнища з вилучених книг. јле, ¤к писав секретар онгрегац≥њ ≥ндекса фра ƒам≥ано –убео, "св¤та ÷ерква скор≥ше згодитьс¤, щоб на багато рок≥в зупинилос¤ книгодрукуванн¤, н≥ж допустить примноженн¤ шк≥дливих книжок".
онгрегац≥¤ ≥ндексу заборонених книг щ≥льно сп≥впрацювала з онгрегац≥Їю св¤тоњ служби - ≥нкв≥зиц≥Їю. ≤нкв≥зиц≥¤ виникла ще в XIII ст., але саме на стор≥чч¤ великих в≥дкритт≥в припадаЇ њњ найактивн≥ша д≥¤льн≥сть. ѕолюванн¤ на в≥дьом ми звикли пов'¤зувати з реал≥¤ми середньов≥чч¤, та насправд≥ воно поширилос¤ в «ах≥дн≥й ™вроп≥ час≥в ¬≥дродженн¤, особливо актив≥зувавшис¤ п≥сл¤ виданн¤ "ћолота в≥дьом" ≤нст≥тор≥са та Ўпренгера та булли "« найб≥льшою ретельн≥стю" папи ≤нокент≥¤ VIII. –еальн≥сть чаклунських д≥¤нь в≥дьом була дл¤ церкви так само незаперечною, ¤к ≥ реальн≥сть визнаних ортодоксальним богосл≥в'¤м христи¤нських чудес. —умн≥ви в д≥йсност≥ угод ≥з ди¤волом, н≥чних шабаш≥в, польот≥в у пов≥тр≥, причини та навороту прир≥внювалис¤ до самого чаклунства ≥ вважалис¤ ворожими церкв≥. «гаданий да —п≥на пише трактати про в≥дьом, обірунтовуЇ реальн≥сть чаклунства, а одночасно в ф≥лософських памфлетах виступаЇ проти ѕ. ѕомпонацц≥, один ≥з твор≥в ¤кого мав назву "ѕро причини природних ¤вищ, або про чаклунство".
ƒо тортур ≥ страту т≥ часи вдавалас¤ не т≥льки ≥нкв≥зиц≥¤: на ешафот можна було потрапити й за др≥бний злочин. јле м≥ж св≥тським судочинством та ≥нкв≥зиц≥Їю була ≥стотна в≥дм≥нн≥сть. ” св≥тському суд≥ донощик мусив першим у випитуванн≥ на муках п≥дтвердити ≥стинн≥сть своњх св≥дчень: ≥нкв≥зиц≥¤ цього не потребувала. ≤мена донощик≥в ≥ св≥дк≥в залишалис¤ нев≥домими п≥дсудному, св¤щенний трибунал ставав захисником ≥ покровителем цих людей. «винувачений не мав права на захист ≥, ¤кщо виникала хоч найменша п≥дозра в Їрес≥, йому не залишалос¤ н≥чого ≥ншого, ¤к т≥льки визнати провину, пока¤тис¤ й зректис¤. якщо п≥сл¤ суду цю людину вдруге звинувачували, вона зак≥нчувала житт¤ у вогн≥. —в≥тський суд обмежував застосуванн¤ тортур з огл¤ду на хворобу звинуваченого, його в≥к ≥ стать; ≥нкв≥зиц≥¤ цих обмежень не знала. «винувачених звичайно засуджували до публ≥чних спалень - вони почалис¤ ще в XIII ст. й тривали аж до XIX - останнЇ в≥дбулос¤ 1826 р. у ¬аленс≥њ (≤спан≥¤). јутодафе (в≥д порт. аи≥о йање - акт в≥ри) стали п≥сл¤ заснуванн¤ 1542 р. римськоњ ≥нкв≥зиц≥њ звичними под≥¤ми. —коро римл¤ни так зненавид≥ли "св¤тий трибунал", що п≥сл¤ смерт≥ папи ѕавла IV пограбували й спалили прим≥щенн¤ римськоњ ≥нкв≥зиц≥њ, побили њњ служител≥в, розбили монументи, споруджен≥ пап≥ ще за його житт¤, ≥, ¤к у добр≥ стар≥ часи, вчинили наругу над в≥дбитими головами статуй - волочили њх вулиц¤ми.
ѕроте головноњ мети "св¤тий" трибунал дос¤гав: придушуючи Їрес≥ й в≥льнодумство, в≥н привчав людей жити в пост≥йному страху.
≈коном≥чний ≥ пол≥тичний занепад ≥тал≥йських м≥ст, що став пом≥тним ≥ще наприк≥нц≥ XV ст., зрештою призв≥в до загибел≥ культури ≥тал≥йського ¬≥дродженн¤, до перетворенн¤ ≤тал≥њ на головний плацдарм онтрреформац≥њ. ≈коном≥чний занепад великою м≥рою викликали зм≥на напр¤мку торговельних шл¤х≥в, а також конкуренц≥¤ промисловост≥ й торг≥вл≥ ≥нших Ївропейських держав. –озр≥знен≥ осередки кап≥тал≥стичного розвитку не розвинулис¤ тут у нову економ≥чну структуру в нац≥ональному масштаб≥. ¬ажливою обставиною, що згубно позначилас¤ на дол≥ ≥тал≥йськоњ економ≥ки та культури, була в≥дсутн≥сть нац≥онально-пол≥тичноњ Їдност≥.
√уман≥зм ¤к ≥деолог≥¤ ¬≥дродженн¤. √уман≥зм (в≥д лат. humanus - людський, люд¤ний) попервах виникаЇ ¤к св≥тське в≥льнодумство епохи ¬≥дродженн¤. «апочаткований у середин≥ XIV ст. передовими мислител¤ми ≤тал≥њ, в≥н швидко поширюЇтьс¤ по вс≥й католицьк≥й ™вроп≥ й стаЇ головною теч≥Їю в тогочасному духовному житт≥, впливаючи на ф≥лософську, етичну, естетичну думку, на мистецтво ¬≥дродженн¤ впродовж XIV - XV ст.
¬итоки гуман≥стичноњ культури епохи ¬≥дродженн¤ бачимо у творчост≥ великого ƒайте јл≥г'Їр≥ (1265-1321). ¬≥н вважав людину своЇр≥дною ланкою м≥ж тл≥нним ≥ нетл≥нним, ≥ це засадниче положенн¤ обірунтовував у ф≥лософських трактатах, вт≥лював в образн≥й систем≥ "Ѕожественноњ комед≥њ". ƒуальна природа людини - смертна ≥ безсмертна - зумовлюЇ ≥ дуал≥зм њњ призначенн¤: "...¬она одна з ус≥х ≥стот визначаЇтьс¤ до двох к≥нцевих ц≥лей". ÷ими к≥нцевими ц≥л¤ми людського ≥снуванн¤ Ї два види блаженства: першого можна дос¤гти в земному житт≥ завд¤ки "власним чеснотам", друге, приступне т≥льки посмертно, Ї "блаженство в≥чного житт¤, що пол¤гаЇ в спогл¤данн≥ божественного образу". ¬ченн¤ про подв≥йне призначенн¤ людини вказуЇ на розрив ƒанте-ф≥лософа з середньов≥чною традиц≥Їю, адже блаженство, ¤кого можна дос¤гти в земному житт≥, ставало самост≥йним ≥ р≥вноц≥нним в≥чному блаженству. ƒос¤гненн¤ двох вид≥в блаженства потребувало й р≥зних за характером ≥ зм≥стом настанов - земна роль людини ставала реальн≥стю в громад¤нському сусп≥льств≥ п≥д проводом св≥тського зверхника й за приписами ф≥лософи; проблемами в≥чного житт¤ оп≥кувалас¤ церква, очолювана римським пон-тиф≥ком.
ƒанте вважав свободу людськоњ д≥¤льност≥ обов'¤зковою умовою не т≥льки посмертного возда¤нн¤, але й моральноњ оц≥нки людини. ористуючись даною њй свободою, людина здатна виконати своЇ земне покликанн¤. ¬ трактат≥ "Ѕенкет" ƒанте виклав антифеодальне за духом ученн¤ про благородство особистост≥, що не залежить н≥ в≥д знатност≥, н≥ в≥д багатства. Ѕлагородство людини пол¤гаЇ в ѓњ д≥¤льност≥, ¤ка може п≥днести природне (людське) до божественного. Ќайкраще вт≥люЇ висок≥ у¤вленн¤ про людину образ ”л≥са (ќд≥се¤) в "Ѕожественн≥й комед≥њ". ≤деалом людини стаЇ см≥ливий першов≥дкривач, у ¤кого пот¤г до нових знань ≥ слави уз¤в гору над страхом порушити заборону бог≥в.
"ѕершим гуман≥стом" називають великого ≥тал≥йського поета ‘р¤нгческа ѕетрарку (1304-1374). ѕетрарка заклав п≥двалини нового св≥тобаченн¤, що викликало до житт¤ ≥ нову систему культурних ц≥нностей - гуман≥зм, у центр≥ ¤кого перебувала людина, ѕетрарка, а пот≥м його учень . —алютат≥ (1331-1406) надавали великоњ ваги етико-психолог≥чним проблемам.
Ќаступним кроком стала творч≥сть Ћеонардо Ѕрун≥ (1370 або 1374-1444), що розвинув ≥дењ своњх попередник≥в. ¬≥н усв≥домлюЇ необх≥дн≥сть перегл¤ду моральних засад ≥ пише про це у "¬ступ≥ в науку про мораль", де. формулюЇ завданн¤ новоњ св≥тськоњ етики - "науки житт¤", ¤ка вела б людину до щаст¤ в земному житт≥. ќбстоюючи незалежн≥сть морал≥ в≥д рел≥г≥йноњ догми, гуман≥ст звертаЇтьс¤ до етичних учень античност≥ в пошуках теоретичного обгрунтуванн¤ своњх ≥дей. ритичний анал≥з доктрин стоњк≥в, еп≥курейц≥в та пер≥патетик≥в дозвол¤Ї йому, в≥дкинувши суперечност≥ м≥ж ними, в≥днайти сп≥льне: ≥дею д≥¤льноњ чесноти, що реал≥зуЇтьс¤ в ≥дењ активного громад¤нського житт¤: " ожну чесноту сл≥д розум≥ти приблизно так: вона Ї характером ≥ набуваЇтьс¤ вправленн¤м душ≥ ≥ д≥¤льн≥стю, ≥ так, що сама вона вправно й мудро завершуЇ д≥¤льн≥сть".
¬ своњй фундаментальн≥й прац≥ "≤стор≥¤ флорент≥йського народу" Ѕрун≥ посл≥довно обстоюЇ ≥дењ бюргерського республ≥кан≥зму. –озкв≥т ‘лоренц≥њ - м≥ста-комуни в XIV ст.- Ѕрун≥ пов'¤зуЇ з часом розкв≥ту демократ≥њ, а найб≥льше завоюванн¤ демократ≥њ вбачаЇ у збереженн≥ свободи республ≥ки - свободи в≥д тиран≥њ.
—воЇю ≥нвективою "ѕро лицем≥р≥в" (1417 р.) Ѕрун≥ започаткував античернецьку полем≥ку гуман≥ст≥в. “аку саму назву мав д≥алог ѕоджо Ѕрачч≥ол≥, написаний тридц¤ть два роки по тому. ƒо них приЇднуЇтьс¤ д≥алог Ћоренцо ¬алли "ѕро чернецьку об≥тницю" (1444 р.), в ¤кому автор ставить п≥д сумн≥в правом≥рн≥сть самого ≥снуванн¤ чернецтва ¤к церковного ≥нституту. “обто критиц≥ п≥ддавалас¤ рел≥г≥йна система моральних ц≥нностей, що вже зжила себе ≥ не в≥дпов≥дала новим у¤вленн¤м про природу й пдн≥сть людини.
–≥зко виступаючи проти культу авторитета в схоластичн≥й ф≥лософ≥њ, ѕетрарка п≥дкреслюЇ, що в≥н виступаЇ "не проти јр≥стотел¤... а проти дурних ар≥стотел≥к≥в". “радиц≥њ звертатис¤ вин¤тково до ≥мен≥ —таг≥р≥та ѕетрарка протиставл¤Ї невичерпне багатство ф≥лософськоњ думки класичноњ давнини:
ѕ≥фагора й јнаксагора, ƒемокр≥та, ƒ≥огена, —ократа, ÷≥церона. ѕлот≥на, ѕорфир≥¤, јпуле¤ ≥ "кн¤з¤ ф≥лософ≥в" ѕлатона. јр≥стотель у ц≥й пле¤д≥ пос≥даЇ почесне м≥сце, проте, зауважуЇ ѕетрарка, "самого јр≥стотел¤ ¤ вважаю найви-датн≥шим ≥з людей, але - людиною".
Ѕоротьба ѕетрарки за класичну латину проти "варварськоњ" мови схоластичних трактат≥в, його пошуки нових пам'¤ток античноњ культури, прагненн¤ дос¤гти адекватного розум≥нн¤ античних текст≥в стимулювали формуванн¤ новоњ ф≥лософ≥њ ¬≥дродженн¤. ¬≥д час≥в ѕетрарки ф≥лософ перестаЇ бути тлумачем чужих книжок ≥ стаЇ творцем нових текст≥в. —ам текст перестаЇ бути джерелом авторитетних цитат, незаперечноњ ≥стини, а перетворюЇтьс¤ на об'Їкт ≥сторико-ф≥лолог≥чного досл≥дженн¤ ≥ критики.
“алановитий учень —алютат≥ ѕ'Їтро ѕаоло ¬арджер≥о поклав початок пошукам гуман≥ст≥в у галуз≥ вихованн¤ й осв≥ти. ќснову морального вихованн¤ людини вони вбачають у сусп≥льно-корисн≥й прац≥: ледарство неприпустиме в досконалому сусп≥льств≥.
√уман≥зм ¤к головна теч≥¤ в духовному житт≥ епохи ¬≥дродженн¤ охоплював нов≥ й нов≥ його сфери. ÷ьому спри¤ли примноженн¤ джерел гуман≥стичноњ думки, знайомство наукових к≥л ≥з в≥днайденими гуман≥стичними творами римських, а пот≥м ≥ грецьких письменник≥в, поет≥в, оратор≥в, ≥сторик≥в ≥ ф≥лософ≥в. якщо в ранньому гуман≥зм≥ звучали б≥льше еп≥курейськ≥ мотиви, то гуман≥зм флорент≥йськоњ ѕлатон≥вськоњ академ≥њ (XV ст.), звернувшись до онтолог≥чноњ проблематики, розширив полем≥ку проти схоластичноњ традиц≥њ ≥ зробив саме христи¤нство предметом переосмисленн¤ та переробки. «асновник ≥ голова академ≥њ ћарс≥лю ‘≥ч≥но (1433-1499) та ƒжованн≥ ѕ≥ко делла ћ≥рандола (1403-1494), чий св≥тогл¤д був суголосний ≥де¤м ѕлатон≥вськоњ академ≥њ, закладають основи христи¤нського гуман≥зму. ‘лорент≥йський неоплатон≥зм ототожнюЇ Ѕога з "загальною природою речей", в≥дновлюючи таким чином пантењстичн≥ традиц≥њ в ф≥лософ≥њ.
ќтже, гуман≥сти протиставл¤ли вченню про нехтуванн¤ св≥том принцип виправданн¤ й обожненн¤ прекрасного космосу. ћ≥рандола так формулюЇ це положенн¤: "...якщо позбавити вс¤ку р≥ч недосконалост≥, ¤ку вона м≥стить у своЇму род≥, ≥ в≥д частковост≥ њњ роду, то те, що залишитьс¤, буде Ѕогом". ÷≥ положенн¤ стали основою пошук≥в краси й гармон≥њ св≥ту в творчост≥ майстр≥в ¬исокого ¬≥дродженн¤, в поез≥њ XV - XVI ст., у численних трактатах ≥ д≥алогах, присв¤чених любов≥.
«найомство з ≥де¤ми ѕлатон≥вськоњ академ≥њ й особливо з погл¤дами ћарс≥л≥о ‘≥ч≥но вплинуло на формуванн¤ видатного гуман≥ста т. зв. ѕ≥вн≥чного ¬≥дродженн¤ ≈разма –оттердамсько-го (1469-1536). “ворчо переробивши дос¤гненн¤ гуман≥тарних наук XV - початок XVI ст., ≈разм –оттердамський (справжнЇ ≥м'¤ - √ерхард √ерхардс) став володарем дум осв≥чених к≥л сусп≥льства в пору найвищого розкв≥ту ренесансноњ культури, у переддень –еформац≥њ.
Ћ≥тературна й наукова спадщина письменника величезна за обс¤гом, р≥зноман≥тна тематично й жанрово. ƒо нењ вход¤ть "јдаг≥њ" - зб≥рник латинських присл≥в'њв ≥ сентенц≥й, перша книжка, що зробила ≥м'¤ ≈разма в≥домим ус≥й ™вроп≥, "јпоф-тегмата" - зб≥рник вислов≥в знаменитих людей античност≥, твори на морально-виховн≥, морально-ф≥лософськ≥, педагог≥чн≥, ф≥лолог≥чн≥, богословськ≥ теми, твори сатиричного зм≥сту, трактати на захист миру, переклади з давньогрецькоњ та римськоњ л≥тератури.
≈разм був пропагандистом гуман≥стичного ≥деалу люд¤ност≥ й справедливост≥. як ≥ його велик≥ сучасники “. ћор ≥ ‘. –абле, ; в≥н вважав, що людина створена доброю, що мати ѕрирода над≥лила њњ благородними пориванн¤ми, здатн≥стю творити св≥тле й прекрасне. “ому в≥йна Ї порушенн¤м гармон≥йного розвитку людини, великим лихом, що мусить зникнути з житт¤ сусп≥льства^ƒумки гуман≥ста з цього приводу ¤скраво викладен≥ в твор≥ "¬≥йна мила тим, хто њњ не зазнав", у трактат≥ "—карга ћиру", в сатир≥ "ѕохвала глупот≥", в багатьох листах.
” "—карз≥ ћиру" (1517 р.) ≈разм нещадно тавруЇ служител≥в церкви, ¤к≥ водночас пропов≥дують любов до ближнього ≥ благословл¤ють насильство та розб≥й! "як можна поЇднувати шолом ≥ митру? ўо сп≥льного в Їпископського або пастирського посоха з мечем? як можна в≥тати людей з миром ≥ водночас кидати њх у найжорсток≥ш≥ битви, вихвал¤ти мир на словах, а насправд≥ закликати до в≥йни? як можна, щоб т≥ сам≥ вуста голосно славили миролюбного ’риста ≥ вихвал¤ли в≥йну?"
—атира ≈разма "ѕохвала глупот≥" (1509), найв≥дом≥ша з його доробку, написана у форм≥ парод≥йного панег≥рика й викриваЇ вади феодального сусп≥льного ладу. “авруючи облудну побожн≥сть, що ви¤вл¤Їтьс¤ в надм≥рному культ≥ ≥кон ≥ читанн≥ молитов, зловживанн¤ у в≥дпущенн≥ гр≥х≥в, гуман≥ст протиставл¤Ї њй "≥стинне христи¤нське благочест¤", ¤ке вбачаЇ справжн≥й сенс христи¤нства у дотриманн≥ закон≥в любов≥ та милосерд¤, а не в сл≥пому й формальному виконанн≥ зовн≥шн≥х обр¤д≥в.
≈разм –оттердамський розгл¤даЇ христи¤нство ¤к завершенн¤ найкращих дос¤гнень людськоњ (≥ "¤зичницькоњ") культури, ¤к продовжувача античноњ духовноњ традиц≥њ] "¬се, що ¤зичники мужньо зробили, мудро сказали, талановито вигадали, винах≥дливо передали - все це приготував ’ристос дл¤ майбутньоњ своЇњ –еспубл≥ки". ќтже, "ф≥лософ≥¤ ’риста", тобто трансформована у в≥дпов≥дност≥ з принципами ренесансного гуман≥зму христи¤нська етика у ≈разма –оттердамського переростаЇ меж≥ оф≥ц≥йного потрактуванн¤ христи¤нського в≥ровченн¤. ¬≥н вибудовуЇ систему морал≥, що спираЇтьс¤ на дос¤гненн¤ класичноњ давнини й - що особливо п≥дкреслюЇ гуман≥ст - функц≥онуЇ у в≥дпов≥дност≥ з природою. "јдже чим ≥ншим Ї ф≥лософ≥¤ ’риста, ¤ку в≥н сам називаЇ ¬≥дродженн¤м, ¤к не в≥дновленн¤м природи, одв≥чно створеною благою?" Ѕути ф≥лософом ≥ бути христи¤нином, спов≥дувати христи¤нство ≥ пропов≥дувати "ф≥лософ≥ю ’риста" означаЇ одне й те ж: суворо дотримуватис¤ природних правил морал≥.
√уман≥зм ¤к ≥деолог≥¤ ¬≥дродженн¤ сформував нове ставленн¤ до людськоњ особистост≥, визнав ≥ндив≥дуальн≥сть одн≥Їю з найц≥нн≥ших людських ¤костей. "–еаб≥л≥тац≥¤" природи означала п≥дх≥д до нењ ¤к до об'Їкту наукового досл≥дженн¤ й початок розвитку нового природознавства на основ≥ новоњ методолог≥њ. √уман≥стична педагог≥ка спри¤ла формуванню нового типу людськоњ особистост≥ - багатоб≥чноњ, в≥льноњ, незалежноњ в≥д догм ≥ традиц≥й, ≥з розвинутим почутт¤м власноњ г≥дност≥ у стосунках ≥з сучасниками й попередниками в ≥стор≥њ. „ималою м≥рою вплинув христи¤нський гуман≥зм, особливо ≈разма –оттердамського, на Ївропейську культуру XVI ст.
